"Ми зустріли" проти "Ми зробили"

Існує деяка різниця між "Ми зустріли ТАКЕ!.." та "Ми зробили ТАКЕ!.."

Що я маю на увазі: в OSR-тусовці є дуже давній дискурс про "підземелля як ярмарок дивних речей" проти "підземелля як натуральне середовище".

"Підземелля як ярмарок" - це коли у кожній (майже кожній) кімнаті герої зустрічають якусь фантастичну диковину. Ну знаєте, щось таке магічне та непередбачуване, що працює не за наявними правилами, а за своїми власними. Магічні дзеркала, басейни, фонтани, трони... І кожна така штуковина схожа на експонат у музеї -- гравці з нею бавляться, обережно тикають в неї паличкою, дивляться на цікаві та неочікувані ефекти... І йдуть далі.

І насправді такі речі дуже привабливі для будь-якого автора модулів. Вони вражають увагу, створюють "вау"-моменти та забезпечують цікавий процес дослідження.

"Підземелля як середовище" також використовують подібні елементи, але не покладаються на них. Замість низки дивовижних експонатів вони намагаються створити більш натуральне, цілісне середовище.

І нещодавно я подивився на це з іншого боку. Перший тип, "підземелля як ярмарок" - це коли гравці кажуть "Ми зустріли ТАКЕ!". Він про те, щоб вразити гравців. Другий тип, "підземелля як середовище" - він про те, щоб дати гравцям змогу самим робити щось цікаве.

Перший тип може здаватися більш яскравим. Але він потребує лише придумати окремі цікаві елементи. Другий тип частіше за все виглядає не таким привабливим, але покладається на суму усіх своїх елементів в сукупності, він more, then sum of its parts. І саме другий тип здатен продемонструвати насправді елегантний гейм-дизайн.

Як працювати з найманцями

Один з аспектів ігор «старої школи», який дуже мені подобається – це відносини з найманцями. Вони дуже цікаві, бо водночас є діловими (хто яку долю скарбів отримає), особистими (ці люди повинні прикривати спини ваших героїв та розраховують на взаємність), напруженими (а якщо зрадить?) тощо. Та сама «соціалка», якої в OSR «немає», до речі.

Але є невеличка проблема. Деяким ведучім складно реалізувати цей потенціал у повному обсязі. Бо неможливо кожного моменту пам’ятати про кількох найманців і відігрувати їх реакції, поведінку тощо, водночас займаючись безпосередньо грою. Наприклад, моїх здатностей на це не вистачає. І найманці перетворюються на таких собі безвольних манекенів, позбавлених особистості, що завжди виконують накази та покірно вмирають, загороджуючи собою героїв гравців.

Відповідь на цю проблему проста: вам не потрібно пам’ятати про найманців УВЕСЬ ЧАС. Достатньо лише згадувати про них час від часу.

Ну, тобто, буквально: от коли ви пригадали про найманців, нехай тоді вони й подадуть голос. Гравці влаштували «білу нараду» (чи як це українською?), вам немає, чого робити – нехай найманець викаже свою точку зору. Гравці наказують найманцю зробити щось небезпечне, і ви згадуєте, що найманці – теж люди – нехай зробить перевірку відданості і залежно від її результату погодиться або не погодиться цей наказ виконувати.

Повернення до цивілізації – це завжди зручна нагода також згадати про найманців. Нехай візьмуть участь у розподілі здобичі. Найманець-чаклун може відмовитись від своєї долі золота і замість цього вимагатиме собі здобутий в підземеллі чарівний згорток.

Навіть якщо не відбувається нічого важливого, але ви згадали про ваших найманців – нехай вставлять зауваження чи ще щось. Що спаде на думку.

І дуже потужний прийом – подати голос, коли гравці розмовляють так, нібито найманців немає поруч, наприклад, плануючи використати їх як «гарматне м’ясо».

Внаслідок такого підходу відбувається дуже важлива річ – найманці перестають сприйматися як оті самі безвольні манекени. Самі гравці починають зважати на їхню думку і ставитись до них, як до повноцінних NPC з власною особистістю. А це, у свою чергу, робить працю з найманцями легшою для ведучого, бо тоді ставлення гравців постійно нагадує про найманців і йому.

Особисто я, користуючись цим підходом, навіть не вигадую найманцям особистість та характер спеціально і не використовую для цього ніяких генераторів. Бо тоді мені потрібно витрачати свою «оперативну пам’ять», свої ресурси, на те, щоб оцей вигаданий характер підтримувати – а для цього необхідно пам’ятати, що саме там за характер, і усе таке, і так далі. Це теж досить складна задача. Натомість мені набагато легше просто дозволити характеру найманців з’явитися природним шляхом, в результаті перевірок на відданість та в ході тих реакцій та вчинків, які я надам їм «у моменті», коли пригадаю.