"Садастор", Кларк Ештон Сміт

Нещодавно минув день Кларкаш-Тона, а я давно збирався перекласти щось художнє з метою вдосконалення своєї української. Здається, це оповідання ще не перекладалося.

А прочитавши, подивіться також цей чудовий комікс.

Садастор

Кларк Ештон Сміт

Послухайте історію, яку повідав прекрасній ламії демон Харнадіс, коли вони сиділи разом на вершині Мофі над джерелами Нілу в ті роки, коли сфінкс був ще юним. Бачите, ламія була засмучена, бо у Фіваїдах та Елефантіні її врода перетворилася на жахливу легенду, і чоловіки почали страшитися її вуст та сторонитись її обійм, і майже два тижні вона залишалася без коханця. Вона вдарила своїм лускатим хвостом, простогнала тихесенько та пролила ті міфічні сльози, якими плачуть змії. І щоб її втішити, почав демон цю оповідь:

Давним-давно, у яскраву пору мого життя (сказав Харнадіс), я був як усі інші юні демони та залюбки випробовував вправність крил у фантастичних польотах; ширяв та буяв, наче грип, над Тартаром та ущелинами Піфо або розправляв крила широкою темрявою до самих орбіт зірок. Я супроводжував місяць від сутінок увечері до сутінок вранці та  бачив таємниці його горгонового обличчя, яке він завжди відвертає від землі.  Крізь крижану плівку читав я ітіфалічні руни на стовпах, що збереглися в його пустелях, і знаю ієрогліфи, що відповідають на забуті загадки чи натякають на віковічні таємниці на стінах його похованих під невблаганними снігами міст. Я пролетів крізь потрійне кільце Сатурна та парувався з прекрасними василісками на островах, що височать в лігах над дивовижними океанами, кожна хвиля яких – це наче Гімалаї, які здимаються та падають. Я боровся із хмарами Юпітера та чорними льодовими проваллями Нептуна, що увінчані безсмертним сяйвом зірок, і я дістався до неомірних сонць, порівняно з якими те, що відоме тобі – лише тьмяний вогник свічки у затхлому склепі. На тих дивовижних планетах, де неуявленне зло з тисячею імен та тисячею облич шанують та служать незбагненними шляхами, літав я над падистими горами завбільшки з астероїди. Або, вмостившись на тілесних квіток з колону заввишки, чий аромат був екстазом невимовних мрій, дражнив я одружених чудовиськ та підманював їх жінок, що співали та ластилися коло мого сховища.

І одного дня в цих невтомних пошуках серед віддалених галактик я натрапив на забуту та вмираючу планету, що мовою її покритого забуттям народу мала ім’я Садастор. Неосяжна, похмура та зблякла в проміннях вгасаючого сонця, посмугована величезними розколинами і від полюса до полюса вкрита нерухомими хвилями пустинних пісків, вона висіла у космосі без місяця або іншого супутника – жахіття та символ фатуму для молодших та яскравіших світів. Вирівняв швидкість свого міжзоряного польоту, я пройшов на прямих крилах вздовж її екватора, над вершинами циклопічних вулканів, голими, жахаючими хребтами прадавніх пагорбів і білими від помертвілої солі пустелями, що були колись ліжком океанів.

В самісінькому центрі одного з цих висохлих океанів, вдалі від погляду гір, що утворювали його прадавнє узбережжя, і в багатьох лігах нижче їх рівня я знайшов широкий петлястий діл, що ринув навіть глибше в безодні цього почварного світу. Його стінами були вертикальні скелі, кручі та прискалки іржаво-червоного каменю, перетвореного спаданням морів на мільйон гротескних та лиховісних форм. Я повільно летів вздовж цих скель, а вони гризотними витками абсолютного та безповоротного спустошення заглиблювалися нижче і нижче, і світло наді мною ставало все слабкішим, бо між моїми крилами та небесами ставав виступ за виступом та зубець за зубцем цього дивного червоного каменю. Саме тут, оминувши раптовий заворот кручі, в найглибшій безодні, куди промені світла потрапляли лише на коротку мить під час заходу сонця і камень був багряним від постійної тіні, я знайшов озерце темно-зеленої води, останній залишок колишнього океану, досі залишавшийся серед крутих, непоборних стін. І з озера полинув голос, з відлунням солодким, наче смертельне мандрагорове вино, і слабким, як мурмотіння мушлі. І голос мовив:

-          Затримайся на мить, благаю, і скажи мені, хто ти – хто завітав у цю прокляту самоту, де призначено мені померти.

Тоді, завмерши на краю озера, я вгледівся в його темну завороть і побачив бліде сяйво жіночого силуету, що підіймався з води. Цей силует належав сирені з волоссям кольору водоростей, бериловими очима та дельфіновим хвостом. І я сказав їй:

-          Я демон Харнадіс. Але хто ти, що тягнеш мізерне існування в цій жахливій прірві, в глибинах вмираючого світу?

Вона відповіла:

-          Я сирена, і звати мене Ліспіаль. Від морів, де я плавала та пустувала багато століть тому, від тих гарних моряків, яких я приманювала до чарівної загибелі на берегах мого проклятого острова, залишилося лише це крихітне озерце. Та лихо! Щодня це озеро тане, і коли воно пропаде, разом з ним загину і я.

Вона почала ридати, і солоні сльози падали у таку ж солену воду.

Я б охоче втішив її і тому промовив:

-          Не сумуй, бо я віднесу тебе на своїх крилах в якийсь молодший світ, де на пологих узбережжях, золотих та зелених від незайманої весни, небесні води рясних морів розпадаються тонким павутинням найлегшої піни.  І там ти знайдеш собі притулок, можливо на цілу епоху, і галери з розфарбованими веслами, і великі баржі з пурпуровими вітрилами будуть битись о скелі в рожевому світлі увінчаного бурею заходу, а луск їх носових фігур зіллється з солодкими чарами твого смертельного співу.

Але не знаючи втіхи вона ридала далі і відповіла мені так:

-          Твоя доброта для мене марна, бо я народилася з вод цього світу і з його водами я помру. О доле! Мої чарівні моря, що текли бездоганним сапфіром від берегів одвічного квітнення до берегів одвічного снігу! О доле! Морські вітри з ароматами солі та водоростей, запахами квітів океану та квітів землі, пахощами екзотичних бальзамів з далини! О доле! Квінкіреми війн, якими завершувалися  епохи, і важкі торгівельні суда з вітрилами та канатами з вісона, що снували між варварськими островами з вантажами топазів, гранатового вина чи ідолів з нефриту та слонової кістки в прадавні літа, що зараз не згадати навіть у легендах! О доле! Всі загиблі капітани, чарівні мертві моряки, яких приплив виніс на моє ложе з янтарних водоростей, в мої печери під кедровим мисом! О доле! Поцілунки, залишені мною на їх холодних блідих губах, на їх зімкнених мраморних повіках!

Сум та жалість охопили мене від її слів, бо я знав, що це прикра істина, що її рок – загинути разом с гіркими водами. І з численними виразами співчуття, такими ж туманними, як і даремними, я журливо простився з нею і важко злетів між спіральними скелями, з яких спустився, і підіймався у скорботні небеса, поки світ Садастор не залишився лише тьмяною цяточкою далеко у космосі. Але трагічна тінь приреченої сирени, її печаль тяжким вагарем висіли на мені багато годин, і лише завдяки запеклим поцілункам прекрасної вампірки в далекому, юному та пишному світі нарешті я зміг це забути. І я розповідаю це зараз, щоб ти знайшла втіху, міркуючи над бідою значно болючою та безнадійнішою, ніж твоя.